«Треба було пройти крізь вогонь і смерть,
аби не втратити себе, не віддати Батьківщину мовчки».
«Єрусалим на горах», Роман Федорів
Роман Миколайович Федорів (1930 – 2001) – одна з ключових постатей української прози другої половини XX століття. Його літературна спадщина є глибоким художнім свідченням історичних трагедій і духовного поступу українського народу. У творчості Федоріва поєднуються епічний масштаб мислення, глибокий психологізм, фольклорно-міфологічне коріння та громадянська позиція, що сформувала його як митця великого культурного обов’язку.
Народжений на Івано-Франківщині, у селі Братківці, Федорів ще змалку увібрав у себе живу стихію народної мови, духовності, історичної пам’яті. Пройшовши складний життєвий шлях – від працівника на різних посадах до літератора, редактора та громадського діяча, він не розривав зв’язку з національними витоками, які стали основою його художнього світу. Після завершення навчання на факультеті журналістики Львівського університету, він очолив літературний журнал «Дзвін» (раніше «Жовтень») – одне з провідних видань, де підтримував національно зорієнтованих авторів, повертав із забуття імена репресованих письменників, формував інтелектуальний простір відродженої української культури.
Його творчий шлях можна умовно поділити на кілька етапів. Ранні твори – «Жовтнева соната», «Капелан жовтого лева», «Колумби» – тяжіють до нарисово-документального стилю, притаманного тогочасній публіцистиці. Водночас у них уже помітні риси, які згодом визначать стиль Федоріва: прагнення до глибокого аналізу подій, моральна проблематика, увага до особистісної долі на тлі великої історії.
Справжній творчий злет настає в 1970 – 1980-х роках, коли письменник звертається до історичної тематики. Романи «Кам’яне поле», «Отчий світильник», «Напередодні великого очищення» відкривають новий рівень осмислення національного досвіду. У цих творах Федорів майстерно поєднує реальні події з глибоким символічним змістом, використовуючи фольклорні архетипи та релігійні метафори для створення багатовимірного наративу. Особливістю його прози стає філософське осмислення історії як живої субстанції, в якій людська доля невіддільна від долі народу.
Кульмінацією творчого доробку письменника став роман «Єрусалим на горах» (1993), за який він був удостоєний Національної премії імені Тараса Шевченка. У цьому творі, присвяченому українському визвольному руху, Федорів підняв питання історичної відповідальності, героїзму та зради, духовного вибору та національного очищення. Наступний роман – «Чорна свіча від Їлени» (1995) – став глибоким дослідженням духовного виміру буття, в якому автор поєднує краєзнавчий матеріал з біблійною символікою та елементами містики.
Федорів був не лише письменником, а й культурним подвижником, який усвідомлював свою відповідальність перед нацією. У складні часи ідеологічного тиску він зберігав вірність ідеї національного відродження, формуючи альтернативний культурний простір, у якому українська ідентичність звучала виразно й гідно. Його стиль вирізняється лексичним багатством, архаїчною образністю, точністю у відтворенні народної ментальності.
Творчість Романа Федоріва є цінним внеском у національну літературну традицію. Вона слугує мостом між минулим і майбутнім, між історією й сучасністю, між словом і пам’яттю. Його твори мають не лише естетичне, а й виховне, пізнавальне, філософське значення. Вони вчать пам’ятати, співпереживати, осмислювати. Вони творять культурний простір, у якому слово є істиною, а література – формою національного буття.