У літературному світі XX століття Володимир Свідзінський постає як поет, який мовчазно, але рішуче вів свій шлях – поза модою, поза публічністю. Його творчість – це тонкий внутрішній світ, майже дзеркало душі, наповнене інтимною лірикою, символами й алюзіями. Не прагнучи бути «голосом доби», Свідзінський залишився вірним собі – і саме ця самобутність, віддаленість від ідеологічних вимог і шумних літературних маніфестацій зробила його постать унікальною.
Дебютував він у 1912 році в журналі «Українська хата», однак справжнім входженням у літературний процес стала збірка «Ліричні поезії» (1922). Уже тоді критики відзначали особливу музикальність і замкненість його поезії, її тяжіння до тиші й духовної концентрації. Наступна збірка «Вересень» (1927) викликала шквал зауваг: йому закидали «відрив від життя» та «пасивність». Але саме ця «непристосованість» стала свідченням його відданості власному поетичному баченню. Він писав не так, як вимагала офіційна доктрина, а так, як відчував – і цим утвердив своє місце серед найтонших українських ліриків.
У подальшій творчості поета особливо вирізняється образність і багатий символічний ряд. Його поезії поєднують класичну форму з елементами символізму й навіть сюрреалізму, грають світлом і тінню, тишею й звучанням. Поезія Свідзінського – це завжди запрошення до співтворчості: читач не просто споглядає, а стає співучасником відкриття сенсів.
Важливою сторінкою у його творчій біографії була перекладацька діяльність. Він працював із французькою, польською, іспанською та давньогрецькою літературами. Його переклади не лише збагачували українську культуру, але й впливали на власний стиль, надаючи йому широти й інтелектуальної глибини.
Останнім прижиттєвим виданням стала збірка «Поезії» (1940), підготовлена Юрієм Яновським у Львові. Наступні задуми, серед яких збірка «Медобор», так і не були втілені: рукописи загинули у вирі війни. Життя поета обірвалося трагічно восени 1941 року – його, разом з іншими в’язнями, було страчено під час каральної акції. Ця страшна доля зробила Свідзінського одним із символів «Розстріляного відродження» – покоління українських митців, знищених радянським режимом.
Попри трагічний кінець, поезія Свідзінського не зникла в небутті. Вона повертається до читача через перевидання, літературознавчі студії, виставки. Його рядки знову звучать – тихо, інтимно, але водночас переконливо, нагадуючи, що справжня поезія завжди знаходить дорогу крізь час.
Виставка, представлена у читальній залі №1 бібліотеки ДДПУ, покликана вшанувати пам’ять Володимира Свідзінського і водночас відкрити його творчість новому поколінню читачів. Тут можна побачити рідкісні видання його поезій, фотоматеріали, документи й критичні відгуки сучасників. Окремий розділ присвячено темі «мовчання і голосу» – унікальній рисі поета, який намагався лишатися осторонь, але його слово виявилося сильнішим за будь-які обставини.
Ця експозиція – не лише спогад про трагічну долю митця, а й свідчення того, що його поезія живе й сьогодні. Вона вчить слухати тишу, знаходити красу у найменшому й відчувати глибину в повсякденному.