5 жовтня минає 115 років від дня народження Богдана-Ігоря Антонича.
Богдан-Ігор Антонич – український поет із Лемківщини, який жив у Львові на початку ХХ століття. Він швидко став відомим у мистецьких колах міста завдяки неповторному талантові. Однак поет так само стрімко згас у 27 років, знайшовши дім, як і писав у своїх текстах – десь «аж за зорею».
Незважаючи на короткий життєвий шлях, Атонич залишив по собі унікальні тексти. Літературознавці вважають, що поетична спадщина поета настільки багатогранна та масивна, що її б вистачило на цілу літературну школу, покоління чи епоху митців. У Богдана-Ігоря Антонича все це співіснувало в одній особистості – скромній та мовчазній, високоінтелектуальній та легкій, через що його називають «поетом весняного похмілля».
В Україні, яка перебувала під радянською владою, Богдан-Ігор Антонич був невідомий. Однак після проголошення незалежності зацікавлення творчостю поета зростає.
Творчість Б.-І. Антонича – яскраве самобутнє явище в українській літературі, що на момент своєї появи ніяк не вкладалася ні в які канони та норми аналізу художньої творчості. Сам поет також стояв поза будь-яких ідеологічних течій, основні мотиви його творчості позачасові – вічні та завжди актуальні: людина, природа, час, всесвіт, краса, місце людини в світі, суспільстві, творчість, особистість, гармонія та взаємозв’язок усього.
Антонич бачив, а краще сказати, усвідомлював роль мистецтва не у відтворенні чи перетворенні існуючої дійсності, а у створенні окремої дійсності. Сам поет створив чудовий світ унікальних художніх образів, не схожий ні на що інше в українській літературі, що не має аналогів і досі.
В 1931 році виходить його перша збірка «Привітання життя». Вона позначена пошуком власного стилю, становленням особистого світогляду.
Природа для нього – джерело натхнення, все навкруги – дива та чудеса, гідні нескінченного здивування та захоплення. І відчуття, що він «п’яний дітвак із сонцем у кишені», поет пронесе крізь усе своє недовге життя, воно наскрізною темою буде проходити крізь його творчість. Природа у Антонича – божественний порядок, і людина з її думками, почуттями, бажаннями – органічна частина природної цілісності. Про всеохоплюючий зв’язок усього сущого в світі поет красномовно говорить у «Привітанні життя».
Великий вплив на творчу свідомість Б.-І. Антонича мали давні слов’янські поганські вірування, а також індуїстські уявлення про карму, нескінченний цикл життя, перетворення людини після смерті у дерево, камінь, птаха. Це була найкраща з можливих ілюстрацій цілісності світу, приналежності людини природі, що червоною ниткою проходить крізь збірку «Зелена Євангеліє», яка вийшла вже в 1938 році після смерті Антонича. Сам поет часто ідентифікує себе з природою – «росте Антонич, і росте трава», він «звіря сумне і кучеряве». Ця ідея оригінально втілена у «Вишнях»:
Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, На вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.
Тема природи була не єдиною у творчості Б.-І. Антонича. У незавершеній збірці «Ротації», що також з’явилася 1938 року, змальовано життя міста, частіше з непривабливого боку. Місто бездушне, люди у ньому бездуховні, ведуть бездумне й нещасливе життя, їх цікавлять лише гроші. І навіть весна у місті – зовсім не те, що на природі – «весна тріпочеться, мов птах, у клітці сірих коридорів» («Вербель»).
Замість зеленого дивосвіту природи, сліпучого сонця, небесної блакиті перед нами постають похмурі, відразливі картини. Усе це наштовхує поета на думки про кінець світу, бо дуже багато зла сховано під дахами міста.
Оригінально автор розглядає релігійну тему. Поет визнає якусь вищу силу в образі того, хто «легкість дав сарні, а бджолам квіти золоті і кігті сталені для рися», хоч основний мотив вкладає в рядки:
Ти поклоняйся лиш землі, землі стобарвній… Антонич іде за цим покликом. Щоб мати добрі взаємини зі своїми богами, він вивчає їхні «мови», тобто мови всього живого на землі. Його віра в життя стає по-людськи видющою й вільною.
Д. Павличко, осмислюючи творчість Богдана-Ігоря Антонича, писав: «З вітром століть приходимо до поета й беремо його у вітер століть. Мине небагато часу, і в мисль про українську поезію ввійде ім’я закоханого в життя прочанина, творчість якого буде засвоєна його Батьківщиною, тією «вічною землею, куди ведуть усі стежки і всі дороги».
Б.-І. Антонич збагатив українську літературу монументальними образами космосу, океанічних стихій, картинами, у яких поєднані реалістичні й фантастичні мотиви, філософською лірикою, прославлянням матерії і слова, законів біосу й мистецтва, які спільно творять людину.