КНИГА «МОВА І НАЦІЯ» ДРОГОБИЧАН – В ОСНОВІ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ
На факультеті української та іноземної філології в Музеї-студії Івана Франка 22 жовтня відбулася чергова знакова подія – презентація сьомого видання легендарної книжки Василя Іванишина та Ярослава Радевича-Винницького «Мова і нація». Акція відбулася під патронатом ректорки університету професорки Валентини Бодак з ініціативи деканату факультету, кафедри української літератури та теорії літератури, кафедри української мови та університетської бібліотеки.
Модерував презентацію завідувач кафедри української літератури та теорії літератури професор Петро Іванишин. У презентації в онлайн-форматі взяли участь Уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь, який наголосив на унікальності та важливості дрогобицької філологічної школи в загальнонаціональному масштабі і розповів про актуальні мовні виклики перед державою, та Василь Лабайчук, директор видавництва «Крила», яке здійснило перевидання. Посутніми, зворушливими й пізнавальним для присутніх викладачів та студенів стали виступи: декана факультету української та іноземної філології професора Петра Мацьківа, завідувачки кафедри української мови професорки Віри Котович, доцента Ярослава Лопушанського, письменниці Любові Проць. Загалом учасники зуміли перенести аудиторію в бурхливий період національно-визвольної боротьби кінця 1980-х – початку 1990-х років і сформулювали наступні сенси.
Книжка «Мова і нація» вперше побачила світ 1990-го року в бурхливі часи розпаду совєтської імперії та розгортання чергового етапу українського національного відродження. Відразу ж стала бестселером і класикою лінгвонаціологічної думки, допомігши тисячам і тисячам українців відновити власну мовну ідентичність. З того часу побачило світ сім її перевидань, що розійшлися десятками тисяч. Наприклад, четверте видання мало тираж 30 000 примірників. Вельми актуальна вона і в наш тривожний час московсько-української війни, коли загострилася проблема виживання української культури, нації, держави. Проблема мови також постійно присутня в сучасних суспільно-політичних дискусіях. На жаль, в цей доленосний період нашої історії не всі ще розуміють її роль як могутнього людинонотворчого, націотворчого і державотворчого фактора.
Презентована книжка в лаконічній формі науково-популярних тез широко висвітлює мовознавчу проблематику, пов’язану із суттю, роллю та функціонуванням мови в суспільстві, розкриває механізм денаціоналізації народу на мовному ґрунті, подає науковий матеріал, потрібний кожному громадянинові для вироблення мовознавчого світогляду, належного ставлення до рідної та інших мов. Значення цієї праці у здійсненні державо ствердної мовної політики важко переоцінити.
Хто ми є? Чиїх батьків ми діти? На ці, здавалось би, одвічні запитання про ґенезу нашої нації, її архаїчний ареал неодноразово намагалися й намагаються дати відповідь сотні, а то й тисячі вчених, із різних галузей знань. Ця тема занадто часто ставала дискусією у північних сусідів, особливо псевдонауковців, котрі намагалися затерти сам етнонім українського народу, його прадавню історію, мову, культуру. Тому цикл лекцій, які погодився прочитати для академічної спільноти нашого університету відомий мовознавець, доктор філологічних наук, професор Костянтин Тищенко абсолютно на часі. Тим паче, що вчений переконливо акцентує на праісторії українців в Україні, доводить її неперервність: «Праісторія українців мала місце таки ж в Україні, а не деінде. Ця наша праісторія – неперервна. Попри віки лихоліть, – вона й далі біля нас і йде з нами у майбутнє!»
Уже вкотре Констянтин Миколайович об’єднав професорсько-викладацький склад нашого університету, численну студентську аудиторію, освітян-філологів, й зацікавлену громадськість міста в бібліотеці Дрогобицького вишу. Так нещодавно в читальному залі книгозбірні ДДПУ імені Івана Франка вчений провів своєрідну екскурсію на тему «Генетична і мовна праісторія українців (Частина 1. Вступ)». Серед організаторів цього наукового дійства: бібліотека, кафедра історії України та правознавства, кафедра української літератури та теорії літератури (Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка), Центр східноєвропейських наукових студій (м. Львів).
Перед шановною аудиторією лектор представив панораму «непідробної праісторії українців та їх одвічності в Україні», позаяк останнім часом з’явилося низка незалежних масивів наукових фактів, які доповнили традиційно розглядувані істориками факти. Це:
4-5. Запозичення лексичні/граматичні.
Нагадаємо нашим читачам, що Y–гаплоґрупа – це генетична характеристика певної частини населення. В основі її виділення лежить Y–гаплотип – це результат певних змін в генетичному коді через мутацію, яка сталася випадково в одного з предків, а далі вона успадкована усіма наступними поколіннями. Історичну картину доповнюють прізвища наших предків, топоніми, які поєднані спільним минулим нашого народу, а також є етимологічним ключем тої чи іншої назви. (Приміром, Чернігів, Чернівці мають спільний корінь-іранізм, який означає місце торгівлі). Серед лексично-граматичних запозичень відомі приклади потала, могорич. Щодо міфологем, то їхня спільність простежується у різних народів. Для прикладу наведено уривки з твору «Вій» Миколи Гоголя та міф про Балора з ірландської міфології (додаємо фото нижче). Суттєвим доповненням мовних даних виступають археологічні знахідки. Так про різні пласти прадавньої історії і неперервності українців в Україні вказують три різні науки: генетика, мовознавство, археологія.
За спостереженням професора К. Тищенка, у складі українців є десяток Y–гаплоґруп саме тих народів, мовні впливи яких були вже помічені раніше у наших топонімах, запозичених словах, фонемах і граматичних морфемах, прізвищах. Врешті-решт про це свідчать і окремі явища ментальности і культури.
Атлантична Y–гаплоґрупа R1b вказує на наші стосунки з кельтами і підтвердженням цього є не лише археологія, а й ґенетика. Серед представників цієї групи: ірландці, шотландці, британці. Мовний матеріал доповнює генетичний: Галіція (Іспанія) – Галли – Галатія (Мала Азія) – Галіція (Галичина): це достеріг С. Шелухін (1929). Ще одним доказовим аргументом у цьому випадку є назва гори Камула (неподалік Львова), назва якої у перекладі з кельтської (cwmwl – хмари) означала б “Хмарна”. Сюди ж і вказаний паралелізм міфічних постатей Вія і Балора.
Не меш цікаві є зв’язки українців з берберами. Ідеться про Y–гаплоґрупу E1b1b, яка лінгвістично підтверджена назвою фортеці Rosafa (теперішній Шкодер, Албанія). У нас досі збереглися чимало похідниих назв річок Русава, Росава, Роставиця… Бербери становили частину населення маврів (нового змішаного населення Арабського Халіфату) і були втягнуті в подальшу експансію мусульман “під прапором” його нової столиці Расафи. Очевидно на наші землі вони прийшли через Росафу-Шкодер і Моравський шлях. Маємо й відповідні прізвища Мадзіґон – Мацигон – Мацигін, які розкривають реалії того часу.
Відповідно до результатів генетичних досліджень виявлено, що в Україні присутні дві найбільші Y–гаплоґрупи – R1a та I2. Як показує підсумкова частина дослідження, в Україні немає максимальної кількості степових генів на відміну, скажімо, від росії. У чому ж тоді була перешкода для довільно великого поширення скіфів на наших землях? Відповідь криється в Y–гаплоґрупі I2, носіями якої були вже перші хлібороби з Балкан – трипільці. Ця генетична картина, на думку лектора, сягає 4 тис. до Р. Хр.
Генетичну мапу логічно доповнює мовна картина наших земель: з очевидністю, від скіфів (носіїв R1а) прийшли до нас запозичення – потвора, почвара, шаровари, – і назви річок: Дніпро, Дунай, Дністер, Дін, Донець. Так само від кельтів (носіїв R1b) – запозичені слова кінь, владика, слуга, слов’яни, мотика, назви р. Радоробль, г. Камула.
Отож закономірно маємо підстави стверджувати, що названі окремі народи були пов’язані з прадавніми українськими землями, – адже від них ми маємо і запозичення, і місцеві назви на карті. Як наслідок, окремі складники і нашого народу, і нашої мови мають різний вік, але це не недолік, а доказ справжності.
Із матеріалами лекції можна ознайомитися на сайті бібліотеки, відео викладу доступне для перегляду на YouTube-каналі за покликанням. Очевидно, що цей насичений матеріал кількох наук з першого разу осягнути непросто. Тому цікаві зможуть скопіювати тут і статтю доповідача “Гени, мова, Україна” (2012 р.) з детальнішими поясненнями й ілюстраціями.
Нагадуємо шановним читачам, що про продовження лекції професора К. Тищенка «Генетична і мовна праісторія українців (Частина 2)» буде повідомлено в анонсі подій на веб-сайті університету.
Ігор Розлуцький,
директор бібліотеки ДДПУ імені Івана Франка
Нещодавно в університетській бібліотеці відбулося продовження лекції чи радше лінгвістичної мандрівки у тисячоліття нашої історії з професором Костянтином ТИЩЕНКОМ.
Серед організаторів наукової зустрічі уже традиційно: бібліотека, кафедра історії України та правознавства, кафедра української літератури та теорії літератури (Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка), Центр східноєвропейських наукових студій (м. Львів).
Лектор продовжив розгляд етнічних груп, які складають наш народ. Присутні не раз переконалися, що відповідниками до даних генетики є звичайні факти мови та культури, відомі й різною мірою вивчені. Однак, опиняючись у рамках єдиного антрополого-історичного і етномовно-культурного цілого, вони розкривають ще й свою приховану цінність – системну, адже підтверджують або спростовують певні гіпотези. Далі наводимо тезовий “конспект” побаченого і почутого. Окремі гірше відтворені у відеозаписі деталі поновлені доповідачем.
На генетичній діаграмі українців (мал. подаємо нижче) секторами різного кольору показано людей від предків з Балкан (Y-гаплоґрупа І2), Cтепу (R1a), Кавказу (G), Дворіччя (J), Скандинавії (І), Лівонії (N), Сибіру (Q) і навіть Сахари (E1b1b). І от тепер виявляється, що ми щодня вживаємо тисячолітню лексику, топоніми, прізвища, які відповідають саме цим етнічним групам.
Спочатку було деталізовано тему балканської Y–гаплогрупи І2. За даними вчених, які працюють з геномом людини, до неї належить третина населення України. Цей же Y-гаплотип ми знаходимо у словенців, хорватів, боснійців та в Індії. Але, як виявляється, в Україні є і мовна складова того ж (зумовленого генами!) балканського вектору. Це наші правічні назви гір Бескиди (іллір. б‘єшка ‘полонииа’; або ір. бешк ‘ліс’), Товтри (‘зубці’, пор. чес. Татри), Медобори (іллір. *меду–баріс ‘міждолинні’), Карпати (пор. алб. карпе ‘скеля’), гірського проходу Дукля (іллір. ‘прохід’), річок Стрипа, Бутивля. У низці звичних українських лексем, як-от ціп, цап, кметь, цівка, поратися, гагілки давно визнано балканське походження (В.Нерознак). Балканський вектор видно й у прізвищах Кметь, Кебетя – водночас вони такі ж звичайні, як і прізвища з ближчого до нас минулого: Ляшко, Литвин, Татарчук, Половченко. Так формується історична перспектива. Уявлення про ті самі епохи – балканську, іранську (скіфську), тюркську – дає і атлас гідронімів України (у книзі О. Трубачова 1968 р.). Там, зокрема, показано, що гідроніми з Балкан (фракійські) є мовним відповідником трипільської культури ІV тис. до н. е., яка прийшла з Дунаю (культури старчево-кереш, стрічкової кераміки). А значить, очевидно, того часу сягають і мовні контакти з балканцями.
Хоча Y-гаплоґрупа І2 переважає на Правобережжі, але й поза ним її відсоток в Україні високий. Цей підтверджений різними науками балканський складник згодом не дав степовому складнику стати переважним в Україні – на відміну від сусідів, де тепер навколо України до 50% населення – це нащадки носіїв степової Y-гаплогрупи R1a. На цьому тлі Україна виглядає як острів чи своєрідний балканський мис, який вистояв серед хвиль степовиків.
Інший епізод фракійських впливів ІІІ-ІІ тис. до н.е. пояснює наявність у Латвії прізвищ Skudrа. Ще мовознавець І. Дуріданов (Болгарія) помітив у 1969 р. окремі фрако-балтійські паралелі в лексиці й топонімії, відсутні у слов’ян. Те, що ці зв’язки дали також і прізвища Skudrа, професор К.Тищенко показав лише тепер, звернувши увагу на давньоперське слово скудра ‘фракієць’ зі славетного Бегістунського напису в Ірані. Як бачимо, для розуміння минулого стають у пригоді факти з земель, далеких від Прибалтики й Балкан – але історично пов’язаних з ними. Причому, мовні факти, записані не лише на папері.
Це привід перейти до огляду Y–гаплоґрупи R1a, степових предків другої третини українців. Найдавніші носії R1a – скіфи. Про це свідчать мовні факти. Гідроніми Дон, Дністер, Дунай, Донець мають морфему д–н (пор. осетинське дон ‘вода’): з 401 річки в Осетії лише одна має в кінці не -дон, а –руд ‘річка’, як у перській. Тій же порі відповідають назви с. Стахорщина на Чернігівщині (Стахр – одна з історичних столиць Персії), нп Диканька (дехкан) і Гельмязів на Лівобережжі (Гільменд – священна річка у Авесті), Артек у Криму (арт ‘божество’, тепер переосмислене від татарського “спина”). Сюди ж і прізвища Копирсако (копир – зороастрієць, перс. сак – скіф), Сакундяк (гр. сакундаке ‘одяг скіфа’), Сколота, Сколотенко, Сколодчук – за Геродотом, сколоти це самоназва скіфів (пор. і у Польщі Skłodowska, р. Nysa Kłodzka). В. Абаєв показав також іранське походження теоніма з Полтавщини Вій (бог смерті, вітру, помсти). Відомі й лексичні скіфські запозичення шаровари, почвара.
Найвидатнішим іранізмом усіх слов’янських мов є слово бог (з ір. бгаґа ‘благий’ (той, що не приймає кривавої жертви). Це потужний доказ впливу на наших предків духовної реформи Зороастра. У Європі далі вживали старі назви доби язичництва theos, deus, Gott. Похідні від слова бог – іменники збіжжя, небіж (він не має блага, адже він не син). Дістає пояснення і слово небіжчик: він теж не має блага життя. Лише в Україні збережене відоме з Авести рідкісне значення слова хата ‘місце тимчасового збереження мертвих тіл’. Наше звичне слово на Вінниччині справді вживають і у значенні ‘могила’ (“пішов на хатки”).
Пів століття тому В. Мартинов показав, що виток праслов’янської мови не один. Їх три, вони мають різний вік і походять з трьох уже сформованих на той час гілок індоєвропейських мов (ХV, ХІІ і VІ ст. до н.е.) – балтійської, давньоєвропейської (італьської) та іранської. Звідси три “інгредієнти”, тобто одвічні складові праслов’янського словника. Так, сокира, мука, вуж, для прийшли з балтійського світу, тесло, борошно – з італьського (вогонь має аналоги в обох); натомість топір, ватра, ящірка, заради – це іранський спадок.
Прадавнє зчеплення, перехід субстратних (зокрема, іранських) складників до місцевих праукраїнських говірок слов’янських племен виявив у гідронімії України О. Стрижак. Це пари гідронімів, де одна назва – іранська, а інша – українська. Так, річка Артополот на Полтавщині (з іранс. ‘богова річка’) має паралельну назву Богівка. Далі помічено, що річку Пансова (притока р. Самари біля м. Дніпро, з давньоперс. панса ‘пісок’) звуть ще й Піскувата. А річку Дортоба на Донеччині (“горщикова річка”) – ще й Гончариха.
Давнім персам скіфи були відомі під загальною назвою сака, однак кожна група племен мала свою назву. Одні скіфи (за Аралом) були сака хаумаварґа (“хомовари” від назви наркотичного напою хаоми), інші сака тіґрахуада – “гострошапки” (їхній ареал був за Каспієм), треті сака парадрія – “заморські”: це скіфи за Чорним морем, “свої іранці” (О. Пріцак). Усі три групи не раз згадані в написах Дарія як сатрапії Персії. Відтак стають зрозумілими прізвища Передерій, Шатрава, назви сіл на Полтавщині Передеріївка, на Донеччині Передерієве, на Сумщині Шатравине (сатрапія), під Києвом Сахравщина. Самими фактами свого збереження ці назви свідчать, де була “Скіфія парадрія”.
Судячи з генетичної мапи, групу R1a не можна пов’язати тільки з росією чи Європою, бо вона переважає і в Монголії, і в Таджикистані, і в Афганістані. На цій величезній території відомі археологічні культури спочатку іранців – скіфів, сарматів, аланів (Н. Членова, В. Абаєв), а згодом – тюрків. Господарські потреби справді завжди спонукали скотарів шукати вільних просторів. То ж і до степової Y-гаплогрупи R1a належали не лише скіфи, а й пізніші печеніги, хозари, половці – такі генетичні предки другої третини українців.
Інші іранізми – дбати, тривати, ошатний, раріг, кат, катувати – хоч і прийшли через скіфів чи сарматів, але з зороастризму, державної релігії Персії часів Ахаменідів. Те, що вони рознесені іранськими степовиками, доводить збереження усіх цих слів саме у центральнослов’янських мовах – українській, словацькій, чеській, верхньо-лужицькій, а також у білоруській, окремих говірках польської і словенської мов. Це смуга мов уздовж шляхів кінноти степовиків на захід, де сармати й алани відомі з історії на службі у когортах Риму (А. Алемань). У мовах інших слов’ян на півночі й півдні цих слів немає. Нема в них і слова збіжжя – хоча слово бог присутнє, а похідні – ні. Цікаво й те, що фонема h (га) теж є частиною скіфо-сарматської спадщини (В. Абаєв), яка наявна не лише в Україні, а знову – у Словаччині, Чехії (Praha), Верхній Лужичині, низці говірок білоруської, польської та словенської мов. Так не раз переконуємося у важливості історичного контексту і бачимо, як же “у мовному суді слова виступають безстрашними свідками” (мовознавець Р. Тіварі, Індія).
Генетичний параметр досліджених фактів не залежить від мовного. Лектор показав це на прикладах осетин та угорців. У складі осетин частка Y-гаплогрупи R1a виносить лише 2%. Але саме їй відповідає іранська за матеріалом мова осетин. Решта 98% осетин генетично близькі до місцевих народів Кавказу (кабардинців, чеченців, дагестанців). Угорці також генетично не відрізняються від сусідів, але за мовою – цілком відмінні. Їхні найближчі мовні родичі – за Уралом (ханти й мансі). І в осетин, і в угорців мова поширилася на групи попереднього населення за механізмом “панування еліт”.
Слід підкреслити, що дані генетиків добуті незалежно від мовних даних з лекції професора Костянтина Тищенка. Саме тому такою важливою є виявлена вченим відповідність обох масивів фактів. Фахівці високо оцінили це зроблене 2011 р. відкриття. “Його наукова заслуга серед багатьох інших полягає ще і в тому, що своїми дослідженнями він увів топонімію в етногенетичний контекст, а також використав найновіші досягнення молекулярної генетики, завдяки чому підніс етногенетичні дослідження на сучасний, якісно новий рівень”, – це оцінка виявленого зв’язку, дана академіком Г.П. Півтораком у передмові до книги К.М.Тищенка “Долітописна мовна історія українців” (2016).
Повноформатний запис лекції пропонуємо для перегляду на бібліотечному You-Tube-каналі за покликанням. Допитливі слухачі професора Костянтина Тищенка можуть скористатися і окремими його публікаціями за темою, також розміщеними на нашому сайті.
Ігор Розлуцький, директор бібліотеки ДДПУ ім. Івана Франка
Матеріали лекцій:
Саме такими словами розпочав 30 травня підсумкову лекцію в бібліотеці ДДПУ ім. Івана Франка д-р філол. н., проф. Костянтин Тищенко, який, без сумніву, зробив би честь будь-якому європейському університету. Нагадаємо читачам, що впродовж семестру високоповажаний учений прочитав цикл лінгвістичних викладів на тему «Генетична й мовна історія українців», а також залишив для студентів десятки студій у форматі pdf, близько тисячі добірних кадрів презентацій про мовне розмаїття нашого народу в різні епохи (топоніми, гідроніми, етноніми, етимологію прізвищ тощо). Окрім оприлюднених лекцій, «Генетична й мовна історія українців. Балканські впливи», «Генетична й мовна історія українців. Степовий чинник», були висвітлені теми «Генетична й мовна історія українців. Асиміляція меншин» та «Генетична й мовна історія українців. Гунські старожитності». У розлогих доповідях представлено зв’язок українців з Балканами (Y-гаплоґрупа І2), Cтепом (R1a), Кавказом (G), Дворіччям (J), Скандинавією (І), Лівонією (N), Сибіром (Q) і навіть Сахарою (E1b1b). Для допитливих науковців усі записи доступні на бібліотечному You-Tube каналі. Слушно зауважити, що ці неодноразові акції стали можливими завдяки старанням бібліотеки, кафедри історії України та правознавства, кафедри української літератури та теорії літератури (Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка), Центру східноєвропейських наукових студій (м. Львів).
Дивовижна працьовитість, неймовірна ерудиція і справжній талант лектора, знання кількох десятків різносистемних мов та вміння вести діалог з авдиторією дозволили слухачам по-новому подивитися на деякі, здавалось би, уже узвичаєні норми та лінгвістичні аксіоми, часто навіяні димом з кремлівських кадильниць. Є потреба багато що переосмислити, обрати іншу дослідницьку оптику! Ця титанічна праця, яка стала для вченого сенсом його непростого життя, є суттєвим доповненням до багатьох розділів української мови, історії, археології, культурології. Крім того, шановний автор наочно продемонстрував полярні відмінності – мовні, генетичні, ментальні, культурні – між українцями й войовничими нащадками хижої орди, які оселилися на теренах теперішньої росії. А звідси – багато відповідей щодо подій сучасності, позаяк народи успадковували різні цивілізаційні параметри.
Від імені академічної спільноти виловлюємо щиру подяку професорові Костянтину Миколайовичу за подвижницьку працю та енциклопедичні знання, якими шановний автор люб’язно поділився зі студентами та професорсько-викладацьким складом Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, рівно ж і небайдужими до питань мови, культури, духовності дрогобичанами.
Ігор Розлуцький, директор бібліотеки ДДПУ ім. Івана Франка
21 березня 2023 року відбувся щорічний теоретико-методологічний семінар імені Василя Іванишина, який уже понад десятиліття є майданчиком для наукових дискусій історико-літературного, теоретичного, філософського і релігійного характерів. Починаючи з 2010 року, цей захід об’єднує багатьох вчених із різних галузей знань, але всіх єднає спільна мета – розвиток української гуманітарної науки.
Серед ініціаторів проведення семінару: кафедра української літератури та теорії літератури, бібліотека ДДПУ ім. Івана Франка, Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова.
«Vita brevis ars longa» (життя коротке – мистецтво вічне), – наголосив д-р філол. н., проф., завідувач кафедри Петро Іванишин, зазначаючи про невмирущість ідей, носіями яких є мистецтво, а також тих майстрів, що осмислюють його, себто літературу. Приємним повідомленням шановній авдиторії від Петра Васильовича стало те, що студентка, тоді ще філологічного факультету, а невдовзі аспірантка кафедри української літератури та теорії літератури, канд. філол. н. Марія Лупак-Сенета (науковий керівник – д-р філол. н., проф. Петро Іванишин) отримала можливість викладати і водночас здійснювати дослідження у Кембриджському університеті. Тематика студій для Великої Британії була випрацьована спершу в межах наукової проблематики Дрогобицької школи герменевтики, адже вчена розробляла діаспорне шевченкознавство з погляду християнської інтерпретації.
Серед розмаїття доповідей квінтесенцією семінару стала презентація книги д-ра філол. н., проф. Ігоря Набитовича «Саґа мистецької родини: Алєксандер Фредро, Софія Шептицька, митрополит Андрей Шептицький». До слова, Ігор Йосипович також випускник нашого університету, закінчив фізико-математичний факультет, згодом філологічний, а сьогодні – знаний професор Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка та Люблінського університету імені Марії Кюрі-Склодовської. «Саґа мистецької родини…» – це літопис знаменитого графського роду Фредрів і Шептицьких: Алєксандра Фредро, якого називають «батьком польської комедії», його доньки Софії Шептицької (їй судилося стати матір’ю великого світоча українського народу Андрея Шептицького) і митрополита УГКЦ Андрея, про якого йдеться у третій частині. Ошатний том побачив світ у київському видавництві «Дух і літера» на початку 2023 року. Відрадно те, що автор вперше презентував свою трилогію саме в стінах університетської альма-матері.
Книга поліфонічна і є подією всеукраїнського масштабу, за словами канд. філол. н., доц. Олега Багана, який відгукнувся ґрунтовною рецензією (http://dontsov-nic.com.ua/dukh-staroi-shliakhets-koi-halychyny) на появу видання. Науковець звернув на фактологічний стиль, який поєднаний з культурологічними роздумами. Маловідомі факти, спогади, мемуари творять єдину мозаїку національної культури. А подані широкі описові епізоди дозволяють зрозуміти велич Галичини, історіософські процеси краю.
Без сумніву, інтелектуальний життєпис шляхетських родин віднайде своїх шанувальників, стане цікавим літературознавцям, культурологам, історикам, філософам, релігієзнавцям, рівно ж і широкому читацькому загалу. Крім того, «Саґа мистецької родини…» відкриває простір до україно-польських взаємин.
Принагідно оргкомітет висловлює подяку професорсько-викладацькому складу кафедри української літератури та теорії літератури під час підготовки наукового заходу (проф. Петрові Іванишину, проф. Ігорю Набитовичу, доц. Олегові Багану, доц. Ірині Дмитрів, доц. Сніжані Новак, доц. Мар’яні Марковій, доц. Олені Вовк, ст. викл. Вірі Козачок, аспіранткам Анні Розлуцькій та Наталії Славич), а також духовенству УГКЦ, зокрема отцю-декану Івану Паньківу, колегам-науковцям (д-р філол. н., проф., завідувачці кафедри зарубіжної літератури та полоністики Галині Сабат) і численному студентству за участь у теоретико-методологічному семінарі імені Василя Іванишина.
Ігор Розлуцький,
канд. філол. н., директор бібліотеки ДДПУ імені Івана Франка
16 березня 2023 р. у читальному залі бібліотеки Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка відбулася відкрита лекція професора Київського національного університету імені Тараса Шевченка і Львівського національного університету імені Івана Франка, доктора філологічних наук, професора Костянтина Тищенка «Яковитський контекст назви Дрогобич». Організаторами заходу, крім бібліотеки, виступили кафедра історії України та правознавства нашого університету і Центр східноєвропейських наукових студій (м. Львів).
Лекція викликала чималий інтерес серед науковців і студентів університету, а також громадськості Дрогобича. Зустріч модерував директор бібліотеки, кандидат філологічних наук Ігор Розлуцький. Професор Костянтин Тищенко десятки років вивчає історичні витоки української мови – це знають численні читачі його статей і книжок. Освоївши сучасну методологію, низку мов Європи й Сходу, вчений оперує величезним індуктивно напрацьованим обсягом мовних та історичних фактів, з яких, зокрема, відтворено й етапи проникнення на терени сучасної України іранських і сирійських мовних впливів.
Власне зміст запропонованої лекції можна умовно поділити на дві частини:
1) загальнометодологічну, яка окреслила мовно-історичну картину українських земель скіфо-сарматського і гунно-аварського часу та підготувала аудиторію до сприйняття наукового обґрунтування перебігу мовних контактів у передслов’янський і ранньослов’янський періоди (рання залізна доба);
2) лексико–топонімічну, де показано сирійські/ арамейські корені окремих українських слів (ганьба, ганити, лилик, спижарня), топонімів (пот. Куртящик, нп Цуцилів, Цуцулин, Дзензелівка), прізвищ Дзендзелівський, Бордуляк (Дзандзала – це інше ім’я Якова Барадеї), візантійські синхронічні реалії (Дорогобуж, Дрогобич, Кубряки, Кубарівська поточина біля Стрия, Корост та ін.).
У першій частині лекції професор Тищенко дав огляд впливу іранських мов на формування мовного світу прадавніх мешканців українських земель. Поява такого впливу була цілком закономірною з огляду на домінування іраномовних племен у степовій та лісостеповій смузі Наддніпрянщини і Наддністрянщини упродовж 12 століть. До слова, не менш тривалим був і вплив тюркських народів, часова тяглість якого – півтора тисячоліття. Тож закономірним було запозичення автохтонним населенням значної кількості іранських лінгвістичних одиниць. Професор згадав і про зворотний мовний вплив: місцеві племена також не раз позичали племенам-сусідам частку своєї мови, хоч тут, з огляду на стан досліджень, прикладів ще порівняно небагато.
Відтак учений розповів про помічені далі сирійські мовні впливи, які здійснювалися через подвижників сирійської християнської церкви (яковитів, послідовників єпископів Северуса Антіохійського та Якова Барадеуса), котра, як відомо, не прийняла рішень Халкедонського собору 451 р., але згодом набула підтримки з боку імператриці Феодори, дружини візантійського імператора Юстиніана. За сприяння візантійців, які мали власні політичні цілі, а також у традиціях своєї місіонерської діяльності, яковити у 5 ст. н. е. несли християнське вчення гунам, а у 6–8 ст. – аварам. Християнське проповідництво серед гунів і аварів – маловідома сторінка історії з огляду на брак прямих писемних джерел і нечисельність археологічних матеріалів. Однак вона має певні підтвердження в ономастиці, а також і аналогії, бо ж християнство поширювалося, наприклад, і серед готів (які, за візантійськими джерелами, навіть возили з собою в походи “церкву-намет”), причому це ще з часу перебування їх на українських землях, коли утворилася Готська єпархія. Вчення Христа проникло також у середовище арабських/ аравійських племен доісламської доби. Яковитські проповідники контактували не лише з кочовиками гунами та аварами, але й з місцевими слов’янськими племенами.
Друга частина лекції наситила тему конкретикою. Євангелізатори рухалися річковими шляхами (“дорогами”), називаючи деякі з них на свій лад. Так, ріку Південний Буг йменували “Дорога бузька” (тобто шлях, схожий на лук – викривлений шлях). Ця реалія, як і багато інших, увійшла тоді до мов місцевих племен і з часом набула поширення аж до верхніх лужичан. Тепер вона відома в багатьох варіаціях від басейну Дніпра до Одера, Волхова і Балкан – три назви Дорогобуж, Дороговижі, Дроговичі, Дрогобич; Дарґобондз, Дроґобичка і Длуґобичув (Польща), Драгобуз і Дражовіце (Чехія), Драґовіч (Хорватія), Драґовічі (Боснія) та ін. Серед сусідніх з ними повторюваних назв (схожих на топоніми навколо самого Дрогобича) професор Тищенко зауважив назви від основ Бор(ж)ислав-, Корост-, Якуб-, Трускав-, Гологор-/Кологор- та ін. Надзвичайне зацікавлення аудиторії викликало повідомлення доповідача про те, що цілий тополандшафт-близнюк він виявив у Чехії – це теж можливий слід аварських часів. Саму звукову трансформацію “Дороги бузької” у “Дрогобич” Костянтин Тищенко пояснює відомими закономірностями історичної фонетики слов’янських мов: а) “метатезою плавних” в групах *орт-/*олт-, яка зумовила теперішнє повноголосся/ неповноголосся (“дорога”/ “дрога” з праслов. *дорґа); б) еволюцією голосних, зокрема, переходом “о” в “а” у чеській та південнослов’янських мовах, “у” в “і/и” (-буж/ -биж: пор. кореневу голосну дієслова укр. бути, якій у мовах інших слов’ян відповідає -и-); в) “народною етимологією” через втрату розуміння морфем, сенс яких затьмарився після звукових змін: -биж/-бич (пор. дальшу стадію забуття прототипу у назві Длуґобичув (Польща)).
Тож з лекції професора Костянтина Тищенка перед нами постала масштабна картина мовно-культурних впливів сирійських християнських подвижників на автохтонну і прийшлу людність Східної Європи. Наголосимо, що висловлені доповідачем твердження не дають безпосередніх підстав виводити появу поселень, у витоках назв яких виявлено сирійсько-візантійські реалії (зокрема й Дрогобич), від гунно-аварських часів. Йдеться про пов’язання цих назв з якимись подіями в урочищах, які на той час були відомі й слов’янам і зрештою стали частиною їхнього довкілля. Минали століття, й місцеві племена чи окремі представники їхніх спільнот, обживаючи певні землі, далі вживали ці вже рідні/ природні словотвори для номінації “локусів” – урочищ, місцин, поселень. Так формувалася топонімія у багатьох народів, зокрема й українського.
Лекція шановного вченого-філолога викликала зацікавлення слухачів, що проявилося у запитаннях, пов’язаних з досліджуваною проблематикою. Директор бібліотеки і господар заходу Ігор Розлуцький подякував професору Костянтинові Тищенку за змістовну лекцію, назвавши її “мовною археологією”. Дослідник передав бібліотеці свої нові публікації. Слухачі висловили сподівання, що матимуть змогу почути про дальші результати його наукових студій.
Микола Галів,
професор кафедри історії України та правознавства
Наукова комунікація в царині української літературознавчої науки надважлива для нашого сьогодення. Це допомагає особливо у часи війни з віковічним московським ворогом гартувати наш національний дух, утверджувати ідентичність, осмислювати глибини культури.
Нещодавно, 9 червня 2022 року, відбулася творча зустріч з відомим літературознавцем, поетом, шевченкознавцем, доктором філологічних наук, професором Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького Василем ПАХАРЕНКОМ, який прочитав лекцію на тему незбагненності Тараса Шевченка. Нині слово Кобзаря актуальне як ніколи і ми й досі не перестаємо дивуватися силі духу слова українського генія. Ще з того часу, коли поет промовив: «Возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх поставлю слово…», ця пророча обіцянка стала форпостом і пересторогою для української нації, уберігши її від руїни, а зараз це, напевно, чи не найпотужніший блокпост у часи новітнього і кривавого протистояння.
Серед слухацької авдиторії професорсько-викладацький склад (проф. Ігор НАБИТОВИЧ, доц. Олена КУЦИК, доц. Мирослава ІВАНИШИН, доц. Василь ЗВАРИЧ) та студенти-філологи, завдяки яким лекція набула форми активного діалогу. Адже той, хто, за Франковим, був сином мужика – і став володарем у царстві духа. Хто був кріпаком – і став велетнем у царстві людської культури. Хто був самоуком – і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим є і сьогодні непомильним дороговказом існування нашої держави.
Онлайн-спілкування відбулося на базі університетської бібліотеки (директор доц. Ігор РОЗЛУЦЬКИЙ) спільно із кафедрою української літератури та теорії літератури (завідувач, проф. Петро ІВАНИШИН).
Висловлюємо подяку професорові Василеві ПАХАРЕНКУ й сподіваємося надалі на плідну співпрацю з визначними вченими України задля перемоги нашої держави.
Бібліотека ДДПУ імені Івана Франка
19-го травня в бібліотеці Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І.Франка відбулася презентація книжки “Щастя – бути сильним” кандидата філологічних наук, доцента кафедри української мови Національного університету “Львівська політехніка” Оксани Микитюк.
“Незнана ґрафиня Софія Фредро-Шептицька. Життя малярки й письменниці, матері митрополита, блаженного священномученика, ґенерала: приватна історії”
17 лютого 2021 року
Доповідач – Ігор Набитович – професор, доктор філологічних наук, професор Університету імені Марії Кюрі-Склодовської в Любліні. Автор книжок “Леонід Мосендз – лицар Святого Ґрааля” (2001), “Універсум sacrum’y в художній прозі (від Модернізму до Постмодернізму)” (2008), “Дерево життя літературного роду: Іван Федорович, Володислав Федорович, Дарія Віконська” (Серія “Постаті культури”, 2018). Сфери дослідження: історія української літератури та культури, sacrum та profanum, біографістика видатних постатей української культури.
Дарія Віконська походила із князівського роду Федоровичів й була донькою українського аристократа й дідича, посла до австрійського парламенту та австрійської актриси. Її дідові Іван Франко присвятив своє перше біографічне дослідження: “Іван Федорович і його часи”. Її батько Володислав Федорович був одним із перших голів Товариства “Просвіта”, меценатом Івана Франка, Корнила Устияновича, Івана Труша, української культури в Галичині. Їй та історії її княжого роду Федоровичів Євген Маланюк присвятив поему “Побачення”.
В основі лекції – дослідження, яке з’явилося 2018 року у київському видавництві “Дух і Літера” у серії біографій мистців “Постаті культури” під назвою “Дерево життя літературного роду: Іван Федорович, Володислав Федорович, Дарія Віконська”
Час проведення: 16.00 – 17.30
Лекція відбуватиметься онлайн на платформі Google Meet
Зареєструватися можна тут: https://forms.gle/y1EX7AneUmTHmMvb8
